Ми повертаємось в минуле, згадуємо безтурботне дитинство, рідних людей, яких вже немає поруч. І стає сумно. Тоді на думку спадають такі рядки.

Стежка дитинства

По стежці, що ми бігали в дитинстві,
промоклий сивий сніг поволі йде.
Лишає він під грушею гостинці
в надії, що за ними хтось прийде.

Та груша, що усіх нас пам’ятає,
просвітлено радіє, мов дитя.
Спинається на пальці, виглядає,
чи хто прийде з минулого життя.

Тупцює, розтирає мерзлі віти,
втішає серце спогадів теплом
про час, коли тут бавилися діти,
усе цвіло та радістю жило.

А зараз сивих споминів примара
приходить у зимові довгі сни,
зачепиться у косах біла хмара
і з грушею дрімає до весни.

Нас все немає… В клопотах щоденних
згубили стежку у забутий сад,
сховавши у куточках потаємних
грушок дитинства стиглий аромат.

© Леся Вознюк